Тарас Мільчаковський пов’язаний із «Ріднею», відколи Фонд допоміг йому видати перший музичний альбом «Україна кличе». Нещодавно він попросив допомогти у придбанні ноутбука для звукозапису, й «Фонд громад «Рідня» пішов йому назустріч. То хто ж він такий?
Довідково: Тарас Мільчаковський – відомий вокаліст і продюсер, автор пісень і виконавець, організатор і лідер «Наш світ» (творчого об’єднання людей з вадами зору). Народився в селі Лисовичі поблизу курортного міста Моршин на Стрийщині. Закінчив спеціалізовану школу-інтернат для незрячих у Львові, музичну школу за класом фортепіано та бояну, Львівський університет імені Івана Франка за спеціальністю психологія. Лауреат конкурсу «Таланти університету». Почав об’єднувати довкола себе незрячих для творчої діяльності. Таким чином з’явився проєкт «Наш світ», до якого зараз залучено більше двадцяти людей з цілої України. Автор чотирьох музичних альбомів.
У казематі?
Назва творчого об’єднання «Наш світ» – символічна. На думку Тараса Мільчаковського, світ людей з вадами зору мало чим відрізняється від світу звичайних людей. Є серед незрячих і непорозуміння, і конфлікти, і заздрість. Нема лише тих яскравих декорацій, які стали тлом для зрячих. А доля розпорядилася так, що він народився у світі незрячих, але завжди прагнув стати частиною світу зрячих.
У світі незрячих сильно загострені відчуття. Мова не тільки про слух, нюх чи дотик, а про відчуття справедливості передовсім. Це відчуття загострилось особливо ще під час навчання в інтернаті.
Про школу-інтернат, якщо говорити дуже м’яко, Тарас згадує без будь-якої радості. Вона в нього асоціюється з казематом, головними ознаками якого є суцільні обмеження та заборони. Тут він уперше пізнав височенну ціну свободи в час, коли психіка страждала від тиску. Кожен крок – під наглядом, кожний подих – під наглядом, кожна дія – під наглядом. І все – тільки з дозволу. До цього додавався поділ на своїх і чужих, свавілля вихователів, і це його сильно напружувало. Найгірше, коли перед десятою вечора в нього забирали радіоприймач. А він так любив слухати музику! Та саме після десятої розпочиналися найцікавіші музичні передачі…Ох, як тоді він прагнув свободи!
Музика – мова душі
У музику Тарас закоханий змалку. Він постійно співав, колядував, був учасником церковного хору. Хлопці завжди брали його колядувати через потужний голос. Тому учнем музичної школи хлопець став невипадково.
З дитинства слухав Скрябіна, Пономарьова, Океан Ельзи. Вабили слух іноземні виконавці Брайан Адамс, Росс Сміт та інші. Його надихала ця музика. Не сприймав російську попсу, хоча всі на дискотеках були під неї підв‘язані. Його тягнуло до альтернативної музики – легенького панк-року. Йому здавалося, що музика є найкращим засобом спілкування, способом виходу душі у світ зрячих людей. Тому він не покидав її, коли вирішив поступати у Львівський національний університет імені Івана Франка на факультет психології.
Коли Тарас поступив на підготовчі курси до вступу в університет, то побачив інший світ, де до незрячих людей ставляться, як до нормальних членів суспільства, де викладачі звертаються по імені на «ви», а не «чуєш, ти». Це надихало його не тільки вчитись, а й віддаватися творчості. Коли поступив в університет, так дав Бог, що потрапив у гарну групу, в якій був одним незрячим серед зрячих двадцяти дівчат і двох хлопців. Завдяки комунікабельності група сприйняла його добре. Спілкувалися нормально й поза аудиторією, ходили одні до інших в гості. Паралельно Тарас продовжував займатися музикою, взяв участь у конкурсі «Таланти університету» і став лауреатом.
По завершенні навчання Тарас Мільчаковський став, якщо можна так сказати, психологом-музикантом.
Перша пісня
Пісні почав писати спонтанно. Спочатку переспівував народні, та потім подумав, що на переспівах далеко не заїдеш і вирішив писати свої. У той час Тарас пережив драму нерозділеного кохання й захотів вулкан емоцій перетворити на слова та музику пісні. Так і народилася пісня «Забувай». Але для того, щоб утвердити її, Тарасові потрібний був мудрий наставник. І доля усміхнулася йому, нагадавши, що серед вихователів інтернату були також добродушні й талановиті люди.
Якось хлопець увімкнув радіо й почув виступ заслуженого артиста України Грицька, в минулому – вихователя їхнього інтернату та вчителя музики. Через знайомих він одразу ж знайшов його контакти, зателефонував, а той не відмовився допомогти своєму колишньому учневі. Пісня наставнику сподобалась. Він знайшов першого аранжувальника, допоміг фінансами. Включився до справи і його син Назар, у якого є своя студія. Тож старт був добрим, а пан Грицько й надалі залишався наставником Тараса Мільчаковського в нелегкому утвердженні хлопця у ролях автора текстів, музики та виконавця.
Кар’єрний шлях розпочали, домагаючись, щоб їхню маленьку творчу команду почали запрошувати відомі співаки, з якими знайомив наставник Грицько. До того Тарас не знав львівської тусовки з Андріаною Федишин, Наталкою Карпою та іншими. Тепер же вони почали залучати їх до своїх концертів. Цей піар-хід дуже добре спрацьовував. Наприклад, йде концерт Андріани, а їй пора до гримерки, щоб переодягнутися, випити кави, трохи розслабитися. Тоді виходить хтось із незрячих і виконує дві пісні. Одним добре, бо засвітяться, другій – бо відпочине. Це спрацювало. Крім того, допомагало львівське телебачення, де була програма «Молодіжна сторінка». Їх туди також запрошували. А потім розпочалася Революція Гідності і в Україну ввірвався Фейсбук разом з іншими соціальними мережами…
Преображення Майданом і АТО
З початку Революції Гідності Тараса почав покидати сон. Звісно, він не поїхав на Майдан, не творив його знаменитих на весь світ революційних декорацій – «йолки», барикад, філософських бочок. Та, не бачачи зримих декорацій, він прозрівав невидиму суть того, що діється. Україна постала перед ним, наче велика школа-інтернат із суцільними заборонами та обмеженнями, до якої прагнув загнати народ режим Януковича. Та народ уже вдихнув свіжість свободи, немов Тарас, коли вступив на підготовче відділення університету, й жити у світі суцільних заборон і примусу не бажав. Його вже вабила свобода, вартість якої незрівнянно вища за золото, діаманти та інші дорогоцінності.
Більшим за зовнішню революцію була революція внутрішня. Найперше це відчули люди творчі. Почалися нові віяння в літературі, живописі та музиці. Нове мислення вривалося в мізки українців, наче наповнене озоном повітря після страшної грози. У такій атмосфері до Тараса не могло не прийти натхнення, й він написав пісню «Україна кличе», яка згодом стала заглавною в музичному альбомі. Та ейфорія скоро минула: страшне слово «війна» скреготом, гулом і зойками заявило про себе. Коли москалі без бою анексували Крим, це болем і люттю віддало в серцях українців, не оминувши і Тараса.
Та до глибини душі війна зачепила його, коли в Іловайському котлі загинув його друг і сусід Тарас Брус – чоловік, який, здавалося, мав усе, але пішов на війну добровольцем з почуття патріотизму та воював разом з Володимиром Парасюком. Так сталося, що Тарас загинув, а Володимиру вдалося вижити. У Лисовичах був великий похорон. Відпровадити Героя в останню путь приїхали тисячі людей. Пізніше до Небесних Легіонів відходило чимало інших достойних Героїв зі Стрийщини, та серце вже так не щеміло. У будь-якому випадку преображення свідомості українців і Тараса в тому числі проходило через біль Майдану та війни.
Тінь і світло – поруч
Війна не загасила творчу активність. Навпаки – розпалила її. Коли в 2019 році Україну охопила виборча лихоманка, Мільчаковський зі своїм колективом працював над виданням першого музичного альбому «Україна кличе». Фінансово йому допоміг «Фонд громад «Рідня», ставши співучасником події, що мала широкий резонанс в музичних колах не тільки Стрийщини чи Львівщини, а й України загалом. Найбільше вона торкнулася людей незрячих, додаючи їм наснаги та віри в себе. Альбом побачив світ у 2020 році.
Ще більшу за перший альбом радість подарувала інша подія: Тарас знайшов свою половинку – Марічку. Цікаво, що їхньому знайомству посприяли новітні інтернет-технології. В той час незрячі вже активно спілкувалися в чаті з допомогою голосових повідомлень. Там і познайомилися. Потім обмінялися телефонами, поспілкувалися. Пізніше він приїхав до неї в гості, познайомився з її мамою та сестрою (батька, на жаль, уже нема). Потім вона приїхала до нього, і пішло-поїхало… Через карантин, викликаний ковідом, весілля хоча й не було дуже гучним, зате вишуканим. Роль старости виконав його відомий наставник, заслужений артист України Грицько.
– Після цього три роки якось живемо, – розповідає Тарас Мільчаковський. – Сімейне життя, за словами моєї знайомої, нелегке, та цікаве. По-різному буває. Та, якби було все гладко, не цікаво було б, нудно. Як каже ще одна знайома людина, то треба попробувати, бо інакше не зрозумієш.
Здавалося, що в часопросторі щасливого подружжя світло ось-ось остаточно переможе тінь, але раптом в ефірі цілої України прогриміли вибухи. Розпочалася повномасштабна війна.
Війна загальмувала, та не зупинила вихід альбому
Ще 15 лютого Тараса переслідували тривога та передчуття повномасштабної війни, хоча розум ще відмовлявся вірити в це. Разом з колективом він працював над музичним альбомом «Я – весна» їхньої співачки Каті Українки з Одеси. Планували, що альбом побачить світ 25 лютого. Та зранку напередодні Мільчаковський почув відлуння вибухів з боку Івано-Франківська. Спочатку подумав, що причулося. Потім увімкнув телеграм і прочитав: «Розпочалася повномасштабна війна». Тепер йому вже було не до альбому й Каті також. Її рідну Одесу атакували зі ще більшою інтенсивністю, ніж Івано-Франківськ.
Та ось парадокс: війна не зупинила, хіба пригальмувала вихід альбому. Вже у квітні вони зібрали сили в кулак, поїхали в студію «Шість секунд» до Франківська, і альбом Каті Українки почав полонити ефір з 25 квітня. Людям більше, ніж до того, потрібна була музика надихаюча, сповнена віри, впевненості та жаги перемоги. Тож разом з командою Тарас розпочинає благодійні концерти. Під час одного з них під назвою «Наш світ кличе» зібрали кошти на пошиття спецодягу для воїнів, які втратили кінцівки. Хтось руку, хтось ногу, а хтось і обидві ноги. Спецодяг для них шив на замовлення Тарасів колега. Тоді ж записали і першу воєнну пісню «Ми йдемо у бій», присвячену нашим хлопцям із тероборони.
До творчої активності Мільчаковського спонукав і ще один факт – на війні тепер перебував його брат Юрій, підрозділ якого також потребував допомоги. Тож під час одного із концертів збирали гроші на тепловізор. Але набагато потужнішою підтримкою за тепловізор стала для цього підрозділу Тарасова пісня «Чотириста двадцятий батальйон»
«Чотириста двадцятий батальйон»
У цю пісню Тарас вклав усю свою душу, вистраждав її. Чотири дні брат Юрій, який служить у цьому підрозділі 56-ї бригади, не виходив на зв’язок і від цього на душі було дуже важко. Невизначеність гнітила, тиснула на психіку, виснажувала, малювала різні, навіть найгірші припущення. Та, коли він знову вийшов на зв’язок, раптом захотілося творити. Так і народилася пісня «420-й батальйон». Вона не просякнута смутком, а заряджена оптимізмом і спонукальною силою бити ворога, гнати до своєї кацапії, наближати перемогу. За цю пісню Тарас Мільчаковський отримав від військових грамоту, яку вважає найвищою нагородою в житті.
– Зараз працюємо над ще одним нашим відео, – розповідає наш співрозмовник. – Запустили два відеокліпи. Перший – «Я дивлюся з неба» у виконанні нашої нової співачки Таніти. В ньому ми згадали всіх полеглих воїнів Стрийщини. Другий – пісня «420-й батальйон», присвячена хлопцям підрозділу, в якому служить мій брат. Працюємо також над збірними концертами. Випустили альбом «На своїй землі». Хоча за натурою я – людина оптимістична, та любовна лірика в час війни чомусь не пишеться. Сподіваємося, що перемога близько. Ми всі в культурній обороні наближаємо її. Головне – не опускати руки. Наші хлопці там б’ють ворога, ми ж маємо бути тут надійним тилом, щоб підтримати їх.
Замість епілогу
Знайомство з Тарасом Мільчаковським та його друзями з ГО «Наш світ» переконує, що незрячі часом бачать набагато більше за нас, зрячих. Якби зрячі московити могли поглянути на себе з Тарасової позиції, вони ніколи не розпочинали б війну. Та ця війна обов’язково закінчиться нашою перемогою раз зрячі та незрячі українці стали єдиним цілим у боротьбі з пекельним світом, що пре на нас з північного сходу.
Іван Швед
