Самоорганізація вимушено переміщених осіб у Стрию здивувала всю Україну. Коли з допомогою «Фонду громад «Рідня» вони об’єднались у «Фонд допомоги ВПО» та самі почали шукати й роздавати гуманітарну допомогу, писати заявки на гранти й реалізовувати цікаві проєкти, вони стали взірцем для інших. Як із зони пригнічення вони перейшли в зону творчої активності, розповімо на прикладі їхнього лідера – Вікторії Каторгіної.

Лідера будить стрес

Дівоче прізвище Вікторії Каторгіної – Кофій. У ньому, здається, закодовано те, що визначає характер жінки. Вікторії потрібне додаткове збудження, порція екстриму, що розганяє кров, наче горнятко ранкової кави. Як і кава, стресові ситуації на різних людей впливають по-різному. На Каторгіну вони діють особливо: лідерські якості, що досі в ній тихенько дрімали, прокидаються, невідомо звідки приходять сила та рішучість, і вона бере віжки правління у свої руки. Так було і під час однієї з перших ракетно-артилерійських атак московитів на Харків.

Разом з дітьми Вікторія спускається до підвалу звичайного панельного будинку. Донька не  помічає однієї з труб і б’ється об неї переніссям. Усередині – ті, кому не вдається виїхати. Поруч – немолода жінка, котрій важко стояти, тяжко дихати, бо запах людського поту перемішується з випарами теплових і каналізаційних труб. Вікторія реагує швидко: вмить перетворює дві автошини та стару дошку на лавку, всаджує на неї жінку й біжить до іншої, що від запаморочення починає втрачати свідомість. Каторгіна за фахом – медсестра, переносна аптечка при ній, а сила, розбуджена стресом, – усередині неї. Присутні бачать у ній лідера, донька дивується, бо мамине лідерство для неї – відкриття. Чекають до вечора. Приблизно о дев’ятій  починається обстріл. Бах! Бах! Бах! Страшно всім і Вікторії також, бо в такі моменти не заховаєшся від страху в бурхливій діяльності. Вона починає шкодувати, що за накопичені гроші відремонтували квартиру, а не купили машину. Зараз мчали б трасою або до батьків у Миколаїв, або ж кудись на Захід подалі від пекла, що насувалося на Харків зі Сходу. Та в цю мить вона раптом знову згадує мамине пророцтво.

Мамине пророцтво

Уперше Вікторія згадала його зранку 24 лютого, коли на Салтівці пролунали вибухи. За кілька днів перед тим мама, ніби відкрила завісу часу й, заглянувши в недалеке майбутнє, відчула те, що їм доводиться відчувати тепер. Мусили навіть швидку викликати, та вона все твердила: «Буде війна!» Коли ж від вибухів здригнувся Харків, можливо, завдяки маминим передбаченням Вікторія завчасу підготувалась емоційно до того, що станеться. Вона не панікувала, не метушилась, а відразу ж почала готувати тривожну валізу з документами, ліками, предметами першої необхідності. Зачекала до шостої ранку і зателефонувала мамі. Вона сказала, що їх також обстрілюють. Зв’язалась із сестрою, котра розповіла, що батько вирішив заправити машину і поїхати, щоб забрати їх, бо Харків усе ж ближче до росії за Миколаїв. Та заправитись у місті корабелів практично неможливо, згодом виїзд із нього закривають узагалі, тож надії виїхати на південь починають згасати. Та Вікторія не здається, викликає таксі, щоб дістатися до найближчої станції метро. Спочатку погоджуються доставити їх за звичайним тарифом, згодом підвищують ціну до чотирьох тисяч гривень, а в кінцевому підсумку відмовляються їхати взагалі. Це ж Салтівка! Тут дуже небезпечно! Тож доводиться перечікувати обстріли в підвалі.

Вибухають бомби, стріляють гармати – треба виїжджати

Увечері приходить з роботи чоловік, і всі разом повертаються додому. Його прізвище Каторгін – від прадіда, священника, котрий перед загрозою репресій не відмовляється від віри, за що й потрапляє на каторгу. Стійкість у переконаннях і випробуваннях передається  нащадкам. Його правнук (її чоловік) продовжує ходити на роботу, незважаючи на постійні обстріли. Коли відключають світло, він заряджає ліхтарики і телефони на роботі. Та раптом відключають і зв’язок, а чоловіка терміново викликають вночі на роботу. Вікторію та дітей починають атакувати тривога та хвилювання. Йому треба йти вулицями пішки. Тим часом у місті – комендантська година з попередженням, що стрілятимуть у кожного, хто вештатиметься вулицями. Бояться появи ДРГ, а вони бояться, щоб його не пристрелили свої. Важко, дуже важко на душі, коли різні думки застрибують у голову, виснажуючи психіку, та від одних хвилювань увагу відволікають інші. Дуже близько чуються вибухи. Гатять по ринку «Барабашово», до якого від їхнього будинку навпростець – може, півтора кілометра. Б’ють також і градами. Чується, мабуть, із шістдесят вибухів. У підвал вже не спускаються. Сидять у коридорі, притиснувшись один до одного. Чекають удару з боку росії, та снаряд пролітає через будинок і влучає у сусідній, а вибухова хвиля несеться назад і б’є по них, вибиваючи в дитячій кімнаті вікна. А тут ще й опалення виключають.  

Що робити? Діти – в стресі, вона – в стресі. Світла нема, тепла нема, зв’язку нема, продуктів нема. Зазвичай, у них завжди є запаси. А тут, за законом підлості, залишається хіба рис і картопля. Більше нічого! Ні яєць, ні гречки, ні молока, ні хліба, ні м’яса.  І холодно, і голодно, і страшно. Треба виїжджати. Чоловік телефонує товаришу, з яким учився.

– Не поїду за вами, не буду ризикувати. Я – єдиний чоловік у сім’ї, – відрубує той, а вони його не засуджують.

Це важке слово евакуація

Чоловік просить допомоги у свого директора. Приїжджає машина і везе їх на вокзал такими дорогами, що вони не бачать жодних руйнувань, не зустрічають блок-постів. На якусь мить здається, що випробування обстрілами, голодом і холодом – лише плід хворобливої уяви. Та на вокзалі хвилювання повертаються і навіть посилюються. Величезний натовп людей очікує в черзі до сервісного центру. Всі зворохоблені, наелектризовані, перелякані, і цей згусток тривоги, немов чорна діра, втягує у свою сферу всіх, хто прибуває сюди. Чекати доводиться довго, тож загальне психополе впливає і на Вікторію, та й на її дітей. Їх у неї троє. Старша вчиться в одинадцятому класі, середущий у третьому, наймолодшій – п’ять рочків. Приблизно о десятій приїхали на вокзал, простояли до четвертої в черзі до сервісного центру. Тоді поліція забрала їх, оскільки троє дітей, і повела в іншу чергу. Сказали, що буде три евакуаційних поїзди. Зараз – на Львів, але є тільки 10 місць. Ті, що попереду, швидко забігли. Через годину приїхав наступний поїзд, який їхав до Вінниці. Їдемо! Нас під конвоєм людей у бронежилетах відвели до поїзда. Сіли й тільки тоді побачили через вікно, як ринули інші люди. Стоячих людей не було, але весь простір закладений речами. Коли під’їжджали до Києва, в потязі вимкнули світло, стишили хід і повільно-повільно проїжджали через столицю. Відчуття небезпеки проникало у вагон разом із цією неприродною тишею.

Їдеш туди – невідомо куди

Щойно приїхавши до Вінниці, почули, що є евакуаційний поїзд до Львова,  і тут же побігли туди. Час не контролювала. Їхала світ за очі. Куди люди – туди вона. Діти бігли за нею, наче курчата за квочкою. Якість дівчата питають:

– Ви куди?

– Не знаю.

– А ми – за кордон.

– Як мені за кордон їхати? Жодної іноземної мови, крім російської та мови матюків, не знаю.

Вийшли на Привокзальну. Там черга.  Підходить волонтер у помаранчевій жилетці:

– Ви тут не стійте. Автобусів більше не буде.

Що робити, адже залишатися там не можна – комендантська година?!

– Куди нам подітися?

– Не знаю. Всі хостели зайняті.

Ідуть до яток з чаєм та супом і розповідають, що не знають, куди діватися. Збоку стоїть чоловік.

– У Стрию є центр розселення, а я водій і везу людей туди. Поїдете?

– Поїду.

Так він нас довіз до АТБ на в’їзді.

– Тут виходьте.

А це вже десята вечора! Як знайти той центр розселення! Назустріч іде чоловік під градусом.

– Ви до кого приїхали?

– Кажуть тут є центр розселення.

– Ходіть, – накульгуючи, цей чоловік кудись їх повів.

В іншому випадку вона засумнівалася б, можливо, й побоялася б. Але тепер нею рухав інстинкт матері, що має відповідальність перед дітьми, й цей інстинкт підказував: треба йти.

Етап життя новий у місті Стрий

У центрі розселення їх зустріла пані Леся. Відразу ж пригостила чаєм і канапкою з паштетом.

– А мило у вас є? А прокладки є? А те є? А се є?

Вікторія дивилася на неї переляканими очима і не знала, що казати. Вона не відала, що діється, начебто перебувала в стані сомнамбулізму. Та згодом стресова ситуація почала змінювати жінку, розбудила потяг до бурхливої діяльності, немов порція доброї кави. Так легше переживати стресові ситуації. Тому й у гуртожитку вона почала брати все в свої руки. Попросила в.о. директорки училища п. Лілію Андруневчин про облаштування душової для дітей, та, відповідно, звернулась до о. Володимира Мамчина, який очолює “Карітас” Стрийської єпархії. Він охоче і радо допоміг училищу, так як це було допіру й з іншими училищами Стрия. Адміністрація каже: «Ти – староста, ти очолюєш усіх вепеошників!» Не відмовилась.

Стосунки з «Ріднею» не зав’язалися, наче кохання з першого погляду. До них заходив Юрко Комарницький і презентував культурно-розважальні заходи, щиро сподіваючись таким чином скинути з плечей вимушено переміщених осіб психічний тягар, який звалила на них війна. Та Вікторії не хотілося ні концертів, ні екскурсій, ні будь-яких розваг. Звісно, вона закидала інформацію в чат, але саму її це не зачіпало. Та якось Юрко телефонує:

– Віко, треба завтра конче бути о дев’ятій. Є нагальна потреба.

– Добре, буду.

Прийшла о дев’ятій. Посадили в автобус, поїхали. Виявилося, що то був фінальний етап створення громадського об’єднання. Вона відразу ж зрозуміла, що це – нові можливості й сказала:

– Так, я хочу цього і буду працювати.

Їх поріднила «Рідня»

Наступного разу зібралися за круглим столом і вирішили назватися Фондом допомоги ВПО. Її вибрали директором і закипіла робота. Спочатку їздили вчитися, потім була роздача гуманітарної допомоги. Збирали заяви, складали списки. Згодом почали діяти як незалежна організація. З ними зв’язалася ГО «КримSOS» і запропонувала написати грантову заявку. Вони написали заявку на організацію літнього табору, спрямованого на інтеграцію та патріотичне виховання.

– Крім табору, в нас є спільний з «Ріднею» проект, спрямований на інтеграцію та просвітницьку діяльність, – розповідає Вікторія Каторгіна. – Ми написали грантовий проект, і «Рідня» нас профінансувала. Їздили до Борислава, де нас представили, наче якесь чудо – вепеошники самоорганізувались!. Якби не «Рідня», чуда не було б. Насправді ідею дуже інтелігентно підсунув Святослав Сурма. Він уміло підштовхує й дуже інтелігентно може дати того пенделя, що надає прискорення. Завдяки цьому ми допомогли нашим переселенцям побачити інший бік України.

У Бориславі було дуже багато позитивних емоцій. Дівчата виступали на сцені, для них робили екскурсії, їм подарували книгу про місто нафтовиків. Наступною була поїздка на гору Ключ, де є могила січових стрільців. З ними були також і діти, позаяк поїздка стала частинкою їхнього літнього табору. Дуже важко дався підйом. З Вікторією піднімалася сестра, котра виходила на гору з сином, якому всього рік і місяць від народження. Всю дорогу вона несла його. Це фізичне навантаження наклало на них свій відбиток. Вони йшли та страждали, і краще розуміли, які страждання пережили ті хлопці, що вели тут бій із російською армією.

– Я відчула це і фізично, і духовно, – каже Вікторія. – Коли ставало важко дихати, а серце виривалось із грудей, здавалось, це тиснуло на душу.

Наступною була поїздка до Унева, потім – до Зарваниці. Далі – дводенна поїздка в гори, Форум волонтерів у Мшанці та інші не менш цікаві події.

Єдність у багатоманітності

Звісно, ніяка активність не здатна стерти в душі ностальгію за рідними містами та селами, які вони вимушено покинули, та тягарі пригнічення вдалося скинути з плечей. П’ятнадцять різних жінок, з різних регіонів, з різними відтінками ментальності вдалось об’єднати спільною ідеєю. Це було непросто, тим не менш реально, й Вікторія з повагою називає тих, які були поруч.

Серед них – Люба Шпехт з німецьким прізвищем по чоловікові. Вона – дуже комунікабельна, завжди прагне до спілкування, в її голубих очах висвітлюється широка душа. Люба настільки активна та швидка, що Вікторії важко за нею поспіти. Та саме завдяки їй вдалося познайомитись із Союзом українок та зав’язати стосунки з ГО «КримSOS».

Катерина Капустян – методист університету, спеціаліст з освітньої логістики і також потужна активістка. Вона випромінює більш лагідну енергію. Катерина – виважена, врівноважена, інтелігентна.

Дивує та захоплює Марина Пелешенко. Вона з дворічною дитинкою ходить в церкву Ольги і Володимира волонтерити та ще й активно працює у Фонді. Важко уявити, як це їй вдається. Плете сітки,  а поруч у візочку – дитинка. Марина – освічена та досвідчена. Вона допомогла  написати заявку на грант від «КримSOS» . Після знайомства з нею Вікторія в телефоні записала: «Марина совісна». Вона – душевна, справедлива, не ввірветься у чиюсь зону комфорту, а підійде так делікатно, що сам впустиш. Будучи координатором, вона про кожну свою людину знає все.

Наталя Вершиніна дружить з Мариною і часто допомагає везти у візочку її дитину. Вона знає ціну взаємодопомоги й тому не шкодує своїх сил. Має доньку Софію – не менш активну за неї. Всіх дивує, як Софія встигає відвідувати гуртки та ще й волонтерити.

Людмила Григоренко, в минулому – профспілковий діяч, досвідчена в організаційних справах. Завжди ставить питання правильно, коригує всіх, коли вони відхиляються від регламенту. Тут треба проголосувати, тут треба записати так.

Олена Вовк – лідер за натурою. Вона активно займається табором, любить працювати з дітьми, горить цим. Написала сценарій, продумала всі заходи, написала план.

Жанна Антонова волонтерила на видачі гуманітарної допомоги у 8-му училищі до того, як прийшла до Фонду. Вона курувала збір людей на Ключ. Жанна активна, але не така легка на підйом, як інші. В цьому, вважає Вікторія, вона подібна до неї.

Пройдуть роки…

А давайте спробуємо заглянути в майбутнє. Війна обов’язково закінчиться нашою перемогою. Учасниці Фонду допомоги ВПО повернуться котра до Харкова, котра до Лисичанська, котра до Попасної, котра до Херсону. Життя внормалізується, та ностальгія за Стриєм буде навідуватися так само часто, як тепер у Стрию за рідними містами. Не вірите? То давайте поговоримо про це через п’ять років.

Іван Швед

3 Відповіді

  1. Дуже вдячна цим людям, які допомагаючі іншим, самореалізовуються, відкривають в собі нові сторони, проживають активне життя в період війни! Діяльність Катаргіної Вікторії надихає жити, діждатись перемоги, повернутись в Харків. Коли такі люди поруч, надія не згасає!

    1. Тому-то об’єднання людей у самоорганізовані структури й сприяє виявленню внутрішніх резервів людей, вивільняє енергію творення добра та самореалізації! Тож долучайтесь до діяльності у таких структурах як ФГ Рідня чи Фонд допомоги ВПО!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *